Дівчинка або хлопчик – чи має це значення?

Існує думка, що дівчатка краще вчаться в школі, тому що вони спокійніші, акуратніші, старанніші за хлопчиків. Проте хлопчики більшого досягають у житті, тому що вони ініціативніші, винахід­ливіші, наполегливіші.

Іноді ці особливості пояснюють тим, що мозок у хлопчиків і дівчаток влаштований по-різному. Але причина, швидше за все, в іншому.

Дослідження психологів довели, що матері абсолютно не-усвідомлено ще з перших тижнів життя частіше беруть на руки немовлят-хлопчиків, спонукають їх до того, щоб подивитися, послухати, виявити активність. У «повзунковому» віці хлопчиків навпаки швидше спускають на підлогу, спонукають до само­стійного повзання, дослідження простору. Немовлят-дівчаток у перші тижні частіше залишають «спокійно полежати» в ліжечку, а у віці 5—6 місяців рідше, ніж хлопчиків, відпускають у «вільне плавання» — їх частіше саджають на коліна, розмовляють із ними, спонукають до пильного спостереження за мімікою обличчя. У результаті вже в півтора роки дівчатка з набору картинок най­частіше обирають зображення людей та їхніх облич, хлопчики — зображення «цікавих» предметів. Крім того, від дівчаток раніше починають вимагати чистоти й охайності, а також елементарного самоконтролю (уміння ходити на горщик, самостійно їсти, не від­волікаючись, самостійно одягатися тощо). Таким чином вже дво-трирічні дівчатка часто справляють враження дисциплінованіших і «соціалізованіших», ніж їхні однолітки хлопчики. При цьому в хлопчиків прагнуть виховати активність, спонтанність, винахід­ливість, із меншою жорсткістю реагують на їхню вікову впертість тощо. Згодом хлопчикам рекомендують енергійні ігри з м'ячем, боротьбу, а дівчаткам — ігри, що вимагають хорошої координації, гуртки рукоділля, танці.

Чи варто дивуватися з того, що дівчатка зазвичай посидючіші, уважніші до дрібниць, добре відчувають чужі емоції, краще воло­діють собою, а хлопчики — енергійніші, винахідливіші, агресив­ніші?

Проте в цьому немає великої біди, ці відмінності легко ско-ригувати, якщо більше говорити з хлопчиками про їхні власні, а також чужі почуття, спонукати до того, щоб вони більше спо­стерігали, порівнювали та ін., і при цьому заохочувати дівчаток до активних ігор, досліджень, учити їх виявляти ініціативу.

Складність полягає в іншому. Через парадокси нашого влас­ного виховання ми часто даємо дітям суперечливі рекомендації, що містять в собі «приховану провокацію». Наприклад, батько говорить хлопчикові: «Поводься добре, не бийся», але при цьому тон його голосу дає хлопчикові зрозуміти, що якщо він буквально виконає пораду батька, батько вважатиме його слабаком. Роз­риваючись між двома суперечливими вказівками, хлопчик може поводитися погано тільки тому, що його переконали в тому, що «хлопчик не повинен бути дуже хорошим». При цьому якщо його образили, він не має права плакати («Чоловіки не плачуть!») і, швидше за все, віддасть перевагу кулачній розправі з кривд­ником.

Для дівчаток передбачена інша «прихована провокація»: «Прагни бути хорошою». («Але при цьому не смій активно від­стоювати свої права».) у результаті дівчинки часто знаходять ще більш витончений спосіб здобути увагу і похвалу. Одна моя подру­га розповіла мені таку історію: «Мій син у першому класі сидів за однією партою з дівчинкою. Та була вища за нього на голову, але вчилася набагато гірше і дуже повільно читала. Часто вона прямо на уроці шепотіла моєму синові на вухо: "Потвора, малявка, твоя мама товста, як бочка!" Коли він не витримував і давав здачу, учителька його карала. Мені довелося попросити її пересадити мого сина за іншу парту». Сподіваюся, що вчителька також допо­могла дівчинці, тому що та, швидше за все, обрала свою стратегію інстинктивно, сама цього не помічаючи. Навряд чи вона чітко сформулювала для себе, що «якщо він виглядатиме поганим, я на його фоні виглядатиму хорошою».

В основі більшості проблем, пов'язаних із поведінкою, знаходиться занижена самооцінка, уражене самолюбство і невміння знайти ефективне рішення. Якби дівчинка роз­глядала справу з раціональної точки зору, вона, безумовно, помітила б, що «виглядати хорошою» та «бути хорошою» — дуже різні речі і що обрана нею гра ні на крок не наближає її до розв'язання основної проблеми — навчитися швидко читати. Звісно, таке завдання не під силу семирічній дитині. Це мають зробити дорослі — батьки та вчитель. Вони повинні з'ясувати, що заважає дівчинці читати так же швидко, як її однолітки, і про­демонструвати їй, як можна подолати ці труднощі. Тоді вона не буде ображеною на світ, відчує упевненість у собі та у своїх силах, і у неї зникне необхідність грати на чужих нервах, щоб почуватися «хорошою».